Протягом останніх 20 років у глобалізованому світі в межах загально-цивілізаційного концепту сталого розвитку  сформувалася парадигма «нової економіки», або за іншим визначенням, неоекономіки. Вона покликана вирішити проблематику індустріального та постіндустріального розвитку суспільства за рахунок впровадження досягнень 4-ї промислової революції у виробництво, об’єднавши в собі тренди індустріалізації та переважаючого інфраструктурного розвитку з попередніх історичних періодів. При цьому «нова економіка» існує не як окремий напрям економічної науки, а як комплекс новітніх, відносно самостійних відгалужень, таких, як глобальна, інноваційна, цифрова, платформна, шеренгова,  креативна, «зелена економіка», економіка знань, фінансоміка, фізична економіка тощо, а  сама неоекономіка пов’язана із формуванням нового економічного наративу та відповідною трансформацією господарської парадигми.

Концепт «нової економіки» в господарському вимірі на сьогодні розуміється як перспективна економічна модель, що характеризується зміною ролей матеріальних і нематеріальних активів у суспільному виробництві в напрямі переходу від ресурсо- та капіталомісткого до наукомісткого, соціально та екологічно орієнтованого господарського укладу. При цьому спостерігається превалювання нематеріальних активів і продуктів виробництва (нефізичних фінансових активів, інформації, знань, форматів організації виробництва, прав користування ресурсами, послуг, технологій, зокрема – цифрових, брендів тощо) над матеріальними одночасно з відродженням індустріального виробництва на базі досягнень 4-ї промислової революції. Такий концепт вимагає і нового економічного мислення, трансформації традиційних уявлень про роль різних видів капіталів і галузей економіки у суспільному виробництві. Насамперед трансформується уявлення  про роль матеріального, зокрема, виробничого капіталу і природних ресурсів та, відповідно, сировинно-енергетичного багатства як основи для розвитку держави в межах застарілої концепції матеріально-енергетичного лідерства. Трансформується уявлення  і про фінанси, як сферу, що несуть допоміжну та обслуговуючу по відношенню до галузей матеріального виробництва функцію.

Натомість, у наративі «нової економіки» головним багатством визнається людський, соціальний, інтелектуальний та фінансовий капітал, креативні ідеї, інновації та інтелектуальна власність, прориви  здійснені у високотехнологічних галузях суспільного виробництва, що забезпечують державам і регіонам вже не матеріально-енергетичне, а інноваційно-технологічне і фінансове лідерство. У свою чергу, в «новій економіці» фінанси і фінансові послуги змінюють свою обслуговуючу роль на основну. Фінансова система, яка покликана забезпечити відносини розподілу, виконувати роль посередника між власниками та реципієнтами фінансових ресурсів і обслуговувати процеси їх господарської взаємодії, перетворюється на самостійний потужний сегмент господарської системи і ринку –  фінансоміку (фінансову економіку), де роль товарної продукції відіграють різноманітні фінансові послуги, включаючи банківську сферу, страховий бізнес, біржовий та позабіржовий ринки цінних паперів, позабанківську сферу інституціональних інвесторів, зокрема таких потужних фінансових гравців як суверенні фонди.

Щодо зростання ролі фінансової економіки у господарській системі, головна проблематика при цьому міститься у дедалі все більш зростаючому розриві між відносинами у реальному й фінансовому секторах економіки та відриві у функціонуванні одного сектору від іншого, що породжує значні як фінансові, так й господарські ризики. У тому числі спостерігаються протиріччя: між цінністю реального капіталу та його фінансовими оцінками, причому як в сторону недооцінення, так і спекулятивної переоцінки; між потребами в розвитку реального виробництва і його фінансовими ресурсами; між наявністю вільних грошових ресурсів у фінансовому секторі й потребою їх вигідного розміщення; між інвесторами й емітентами при емісії цінних паперів; між кредиторами й позичальниками тощо. Тому найважливішим завданням сучасної фінансоміки є забезпечення відповідного паритетного співвідношення між реальним та фінансовим секторами економіки, яке забезпечувало б сталість господарювання та розвитку за рахунок формування системи сталих фінансів.

Також, у зв’язку зі сказаним, насамперед щодо величезної ролі динамічного руху ресурсів у «новій економіці»,  необхідно зауважити і про те, що на сьогодні  активізуються також і дослідження в галузі  фізичної економіки, як одного з пріоритетних напрямів розвитку економічної науки (та фізичної економії як відповідного напряму економічної теорії), що спирається на сучасну системологію та  вивчає закони і закономірності детермінованого поводження в часі «живих» матеріально-енергетичних економічних систем, що складаються з фізичних елементів, виробляють і споживають матеріальні ресурси та енергію у різноманітному вигляді під впливом екзогенних та ендогенних факторів з метою аналізу рівноваги й управління стійкістю, життєдіяльністю та здатністю їх до самоорганізації і сталого розвитку. Завданням подібних досліджень є  запровадження адекватних потребам «нової економіки» механізмів управління господарськими системами, що засновані на сучасних нелінійних підходах до управління (квазіструктурному та полісуб’єктному управлінні тощо), на використанні великих даних та застосуванні відповідних різноманітних кількісних розрахункових  методів і впровадженні високопродуктивних інформаційних технологій для прийняття ефективних управлінських рішень. Дослідниками вважається, що ідентифікація та аналіз фізичних процесів економічної динаміки може відкрити нові шляхи для вивчення явищ стійкості, динамізму, інерційності та чутливості природно-антропогенних виробничо-господарських систем, їх кризового та сталого економічного розвитку шляхом удосконалення методології конструювання розвитку соціо-еколого-економічних систем  та управління ними на основі новітніх підходів. У них, як правило,  враховується  економічна поведінка усіх суб’єктів господарського процесу (органів публічної влади, бізнес-структур, громадян, їх об’єднань), а також оптимальне ланцюгове формування господарських процесів в межах територіальних утворень різного рівня, галузей і сфер виробництва, що забезпечуватиме високу ефективність і стійкість їх функціонування в рамках загального завдання забезпечення майбутнього сталого цивілізаційного розвитку.

Відділ методології сталого розвитку

Бистряков І.К., д.е.н., проф.,

Клиновий Д.В., к.е.н., с.н.с., доц.