З позицій  просторової економіки, бізнес-екосистема – це впорядкований через платформні механізми простір взаємодії усіх учасників господарського процесу. У даному разі підлягають упорядкуванню зв’язки між природними об’єктами, структурами управління, закладами інфраструктурного забезпечення тощо, тобто між суб’єктами господарювання включаючи представників бізнесу і соціуму, виробників і споживачів, що прямо чи опосередковано беруть участь у виробництві благ, створюючи загальну цінність. Ці зв’язки, будучи за своєю природою гнучкими й з високими адаптаційними властивостями  до умов виживання, як у біологічних екосистемах, потребують відповідного методологічного супроводу та  практичної підтримки. Передусім це торкається питань адекватного  поводження з природо-ресурсним капіталом, від якого залежатиме не тільки забезпечення сталості природокористування, але й сталого розвитку господарської системи у цілому.

Новітні підходи пов’язуються з формуванням інноваційного концепту сталого господарювання SUST. Абревіатуру скомпоновано із поєднанням декількох базових характеристик даної управлінсько-господарської моделі (з англійської мови): Sustainable – стійкості, Uniting – такої, що об’єднує та Seif-Transformed – такої, що самотрансформується. Загальні рамки концепту SUST-господарювання стосуються типу реакції системи на деформуючі екзогенні та ендогенні фактори впливу як у певній мірі живого організму, в якому за допомогою платформних підходів реалізовано механізми саморегуляції сталого функціонування. Для мінімізації негативних наслідків, через формування адекватної інституціональної конфігурації, забезпечуватиметься адаптивність господарської системи до динамічних змін умов її розвитку. Причому об’єднуючу функцію виконує саме платформний характер взаємодії, автомодельно спрямованої на отримання синергетичного ефекту від використання організаційних й фінансово-економічних механізмів, орієнтованих на самотранформаційні процеси.

Бізнес-екосистеми є відповідними інституціональними конфігураціями і складаються з інституцій та інститутів. З позицій неоінституціоналізму, інституції є правилами поведінки, а інститути акторами, поведінкові компетенцій яких зводяться до формування управлінських стратегій та забезпечення їх реалізації згідно до прийнятих норм на практиці.

У системній єдності інституцій та інститутів розкриваються три сутнісні ознаки бізнес-екосистемних утворень. Необхідно одночасно враховувати їх мережевий, платформний та самоорганізуючий характер. Тобто, сучасна бізнес-екосистема з першої позиції розглядається як сукупність учасників, що взаємодіють між собою та з усією бізнес-екосистемою і беруть участь у створенні ланцюжка цінностей. З другої позиції бізнес-екосистема розглядається як платформа, тобто цілеспрямовано або спонтанно організований  майданчик пошуку клієнтів, компаньйонів, капіталу,  товарів і послуг (англ. marketplace). З третьої позиції бізнес-екосистема є такою що самоорганізується та розвивається за певними закономірностями.

Також слід підкреслити, що з позицій бізнес-екосистемного підходу, по новому висвітлюється така функція, як просторове управління природно-ресурсними активами. В даному разі, інституціональна конфігурація являє собою просторову системну сукупність інституцій та інститутів, якими забезпечується інтеграція ресурсів до господарського обігу як капіталів. Тобто, за економічною сутністю інституціоналізація є процесом, що забезпечує залучення ресурсів до обігу та перетворення їх на капітал, а також активізацію "капітальних" відносин, в рамках яких не тільки відбувається виробництво і реалізація споживачам цінностей, щодо яких існує відповідне соціальне замовлення, але й їх капіталізація. За фінансовою сутністю, інституціоналізація забезпечує форматування відповідних відносин власності на капітал, що перетворює його на економічний актив, а через систему фінансових інструментів упорядковує розподіл та перерозподіл доходів і видатків в інтересах усіх акторів економічної діяльності.

Виходячи зі сказаного, підхід до управління природно-ресурсними активами України в рамках концепту SUST-господарювання перебуває у тому, щоб організувати на основних рівнях просторового управління – загальнонаціональному, міжрегіональному, регіональному та муніципальному таку інституціональну конфігурацію взаємодії органів публічної влади, бізнесу і населення, яка б була здатною забезпечити високоефективну інтеграцію природних ресурсів в господарський процес саме через використання можливостей інтерактивних управлінських платформ, корпоративної економіки, структурно-проектного підходу до управління та різноманітних механізмів публічно-приватної взаємодії тощо. При цьому, для кожної системної складової господарського простору країни, мають бути обрані ті форми інституціоналізації природно-господарських відносин, якими забезпечуватиметься найефективніше залучення природних ресурсів до економічного обігу як активів. У свою чергу, при застосуванні платформних управлінських підходів, під упорядкування підпадають такі фактори як  організація виробництва товарів та механізми структурного управління природокористуванням, інструменти фінансизації, капіталізації природних активів та публічно-приватного партнерства, фінансово-економічні важелі та регулятори природокористування тощо. Все це орієнтовано на задоволення потреб населення і виробничих структур, повноцінне вилучення природної ренти на суспільну користь, отримання високих доходів від природокористування та їх ефективний поділ і розподіл в інтересах усіх учасників економічної діяльності. У цьому процесі господарська ефективність та сталість розвитку просторових утворень забезпечуватиметься саме різноманітністю механізмів співпраці економічних акторів бізнес-екосистем, адаптованих відповідно  до специфіки господарювання у різних сферах природокористування на різних територіях країни та на різних просторових рівнях господарювання.

З позицій забезпечення сталості просторового розвитку, у концепті SUST-господарювання, управління територіальним утворенням має розглядатися, перш за все, як полісуб’єктне платформне управління системою територіальних капіталів. У такому разі ефективність розглядається як раціональне та вигідне для всіх учасників бізнес-екосистеми їх використання як джерел доходів, здатних забезпечити розвиток і окремої сфери господарювання, і територіального господарського утворення в цілому.

Інституції та інститути просторової системи управління природно-ресурсними активами за бізнес-екосистемним підходом мають трансформуватися у чотирьох основних площинах.

По-перше, у сфері управління природними ресурсами як власністю. У цьому відношенні, згідно до інституціоналізованих умов колаборативної взаємодії суб’єктів господарювання, упорядкування йде у напрямі покращення управлінських функцій по відношенню до природних ресурсів з одного боку –  як до власності, а з іншого – як до виробничих активів. Тобто інституціоналізуються засоби отримання доходів і, відповідно, прибутків, а отже здійснюється управління  природними ресурсами як виробничими об’єктами, що створюють вартість. Отже, у цьому контексті на перший план виходять державні інституції  та інститути власності: загальнонародної, державної, муніципальної, приватної.

По-друге, у сфері виробництва. Тут природні ресурси залучають у якості засобів і предметів праці, або природних об’єктів при виробництві товарів і послуг шляхом технологічної їх експлуатації. Тобто управління природними екскурсами здійснюється як управління виробничим ресурсами, які мають вартість. У цій сфері важливу роль відіграють ринкові інституції та інститут підприємництва.

По-третє, у сфері взаємодії влади і бізнесу та створенні спільних суб’єктів господарювання. Тут врегульовуються відносини щодо до отримання "ефективним користувачем" певних повноважень власності з загального пучка правомочностей – як мінімум користування, як максимум – володіння та розпорядження. Тобто природні ресурси виступають при цьому як об’єкти поділу складових прав власності. Тут виключно важливими є різноманітні інституціональні конфігурації публічно-приватних партнерств та інститути спільного підприємництва і корпоративних відносин.

По-четверте, у сфері фінансових відносин. У даному випадку інститути зорієнтовані на упорядкування взаємодії державних та недержавних суб’єктів господарювання. Усі учасники природно-ресурсних відносин в межах бізнес-екосистеми території вступають між собою у певні господарські та відповідні їм фінансові відносини, об’єктами яких є природно-ресурсні активи.  Відповідно до розвитку орендних, концесійних та інших різноманітних договірних відносин, включаючи угоди про розподіл продукції тощо, ресурси стають об’єктом   фінансових відносин, а отже, на перший план виходять, відповідно, фінансові інституції та відповідні їм інститути зі сфер грошового обігу, залучення та запозичення капіталів, фіскальних та бюджетних відносин.

Таким чином, з позицій SUST-господарювання, сталість просторового розвитку забезпечуватиметься тоді, коли територіальні природні ресурси використовуватися у технологічному циклі з урахуванням принципів раціональності, економії, рециркуляції, мінімізації шкідливих впливів тощо відповідно до балансу інтересів усіх учасників бізнес-екоксистеми. При цьому отримати максимальний дохід на вкладений природно-ресурсний капітал як активів підприємницької діяльності стає можливим за умов  формування ефективного власника та користувача, здатних правильно розпоряджатися ними та інтегрувати їх у господарський обіг. Також для того, щоб природно-ресурсні активи стали високодоходними й ліквідними об’єктами фінансових відносин, необхідно створити умови для виконання ними функції джерела інвестиційних доходів, а також засобу що надає змогу приймати інвестору активну участь в управлінні процесами просторового розвитку.

Відділ методології сталого розвитку

Бистряков І.К., д.е.н., проф.,

Клиновий Д.В., к.е.н., с.н.с., доц.