Сучасне цивілізаційне розуміння природних ресурсів визначає їх особливу значущість у забезпеченні сталого розвитку. При цьому акцент робиться на те, що природні ресурси виконують життєво важливу функцію забезпечення самого існування людської популяції. Тобто вони є не тільки матеріальною базою виробництва, але й середовищем, за межами якого буття як таке навіть не може продовжуватися. З таких позицій природні ресурси споживаються населенням як відповідна енергія, що використовується для забезпечення різноманітних економічних й неекономічних потреб.

В умовах, коли суспільство та економіка зазнають змін, не дивно, якщо також змінюються пріоритети та інтереси користувачів природних ресурсів. Виникає відповідна конкуренція за матеріальні блага, економічні та екологічні вигоди. Розуміння обмеженості природних ресурсів, сприймається людською популяцією як серйозна загроза щодо своєї комфортної форми життєдіяльності. Суб’єкти господарювання, сприймаючи обмеження як посягання на цінності та інтереси, вимушені приймати відповідні заходи захисту. Саме на цьому ґрунті  і виникають конфлікти. Розуміючи цей факт, виникає нагальна потреба у формуванні такої системи управління, яка б змогла  суттєво сприяти зняттю конфліктів, що виникають.

Коло конфліктів дуже широке. Вони виникають з різних причин. Головною причиною конфліктів у сфері природокористування є конфлікт через невпорядкованість питань володіння ресурсом. Крім того, слід відмітити і конфлікти через доступ до ресурсу; через рішення, що пов’язані з недосконалим управлінням ресурсів;  через несправедливий розподіл доходів від використання природних ресурсів, тощо.

Слід також підкреслити, що на структуру конфліктів значною мірою вливають такі фактори як демографічні зміни (наприклад, зростання чисельності населення, міграція та урбанізація), зміна клімату, деградація навколишнього природного середовища тощо. Вони посилюють тиск на природні ресурси і через це можуть виникати нові конфлікти, або загострюватися вже існуючі. Впровадження інноваційних методів децентралізованого, спільного управління природними ресурсами в цілому збільшує ефективність їх використання, а також підсилює вплив місцевих громад, домогосподарств та окремих людей на прийняття збалансованих рішень. Трансформуючи політику у цьому напрямі, передбачається більш активне заохочування громади у збільшенні частки своєї участі у прийнятті рішень, що впливають на власний спосіб життєдіяльності, зокрема за рахунок правильного використання наявних природних ресурсів. Рух в цьому напряму значною мірою важкий, тому що пов'язаний із складним завданням пошуку нових методів управління, адекватних ситуації в якій формується той чи інший конфлікт. В цьому відношенні доцільно звернутися до існуючого досвіду тих країн, котрі вже пройшли свій шлях, або суттєво просунулись у вирішенні проблеми. Тут особливо місце займає так званий інститут медіації.

У світовій та європейській практиці для врегулювання конфліктів інститут медіації набув дуже широкого застосування. Нагадаємо, що медіація (від лат. mediare – бути посередником) – це неформалізована, але чітко структурована процедура врегулювання конфлікту за участі нейтрального посередника (медіатора), який підтримує сторони у досягненні ними взаємовигідного рішення. Важливим для нас є те, що медіація має добровільний, а не зобов’язальний характер. Тобто сторони за власним бажанням можуть припинити медіацію або продовжити її, а вирішення спору та напрацювання угоди безпосередньо виконуються зацікавленими сторонами, а не медіатором. Таким чином, відсутність жорсткої правової регламентації процедури дають змогу сторонам самим дійти до згоди або ні, за них ніхто не приймає рішень.

Медіація дозволяє вирішувати проблеми шляхом співпраці та інтеграції, а не в дусі змагання  та прагнення отримати для себе найкращий результат. При цьому медіатор  не вирішує, що є "справедливим" чи "правильним", не оцінює вину, не висловлює думки щодо шансів на успіх. Він скоріше виступає каталізатором між протилежними інтересами, що намагаються їх об'єднати, визначаючи проблеми та усуваючи перешкоди для спілкування, одночасно модеруючи та керуючи процесом, щоб уникнути конфронтації та недоброзичливості. Медіація допомагає знайти спільне рішення, яке задовольнить усі сторони. Основними принципами медіації є добровільна участь; активність  сторін медіації; відкритість; толерантність, незалежність та нейтральність медіатора; конфіденційність інформації,  отриманої під час медіації. Медіація як шлях врегулювання спору, зорієнтована, насамперед, на інтереси сторін. Віднаходження рішення не обмежується виключно правовим предметом спору, воно охоплює широке коло питань, пов’язаних з економічними, фінансовими, чи то особистими інтересами сторін.

Міжнародний досвід свідчить, що запровадження альтернативних методів врегулювання спорів поряд із системою правосуддя є найефективнішою передумовою вирішення правових конфліктів та спорів. Медіація може забезпечити економічно ефективне та швидке позасудове вирішення спорів у цивільних і господарських справах на основі процесів, що враховують потреби сторін. Загальними перевагами цієї моделі є доступність, економія часу та фінансових ресурсів, гнучкість і контроль, сталість рішення. На  45% витрачається менше часу для прийняття рішення, ніж у судових процесах;  на 30% вимагає менше співробітників, ніж у судових процесах;  на 79% менше годин провідного адвоката, ніж на судові процеси, і на 38% менше годин головного адвоката. Медіація дозволяє знайти рішення, які задовольнять обидві сторони конфлікту, що майже неможливо отримати в суді, керуючись нормами права. Усі досягнуті домовленості в медіації є реальними для виконання, оскільки обидві сторони спільно досягли згоди і прийняли спільне рішення для врегулювання конфлікту.

За оцінками ООН, 40% внутрішніх конфліктів за останні роки були пов'язані з природними ресурсами. Конфлікти в сфері природокористування відрізняються між собою залежно від ресурсу, але всі вони є як технічно складними, так і політично чутливими. Медіація добре підходить для конфліктів із природними ресурсами, оскільки може вирішувати обидва ці аспекти, беручи до уваги потреби сторін, численні форми доказів та інформації та загалом рівні складності та невизначеності, які традиційний  юридичний процес часто не може вирішити.

Кожен вид природних ресурсів породжує численні форми конфлікту, які потребують різних підходів у медіації. Тому розробка процесу медіації повинна враховувати специфічні характеристики відповідного ресурсу, економічні сектори та життєдіяльність, які він підтримує, а також механізми боротьби з невизначеністю та мінливістю. Ще раз підкреслюємо, що відмінною рисою цих процедур є їх гнучкість, яка забезпечує оптимальну адаптацію до конкретних потреб сторін в процесі управління конфліктами.

Таким чином, медіація може створювати вигідні для обох сторін результати, які виходять за рамки формального права, вирішувати проблеми і задовольняти справжні потреби сторін в кожній конкретній ситуації. Важливо, що процес медіації може сприяти встановленню та підтримці довгострокових стійких відносин між сторонами, наприклад,  шляхом спільного управління ресурсами та інформацією навколо таких ресурсів. Природні ресурси, на сьогодні, повинні розглядатися як платформа для співробітництва, оскільки початкова співпраця може слугувати вихідною точкою для подальшого діалогу та розбудови довіри, яка може розвиватися в інших сферах.

Враховуючи сучасну ситуацію в Україні, зокрема формування об’єднаних територіальних громад і неврегульованість процесу використання наявних природних ресурсів, можна припустити, що конфлікти у царині використання природних ресурсів будуть загострюватися. Вирішенню питань знівелювати цих конфліктів значною мірою може сприятиме саме система медіації, яка є надзвичайно ефективним та дієвим способом врегулювання, і котра успішно запроваджена та діє в багатьох країнах. Підкреслимо, що Україна як європейська держава не тільки повинна, а вже і почала поступово запроваджувати європейські методи вирішення конфліктів та спорів без доведення їх до юридичних проваджень та судових рішень.

Відділ методології сталого розвитку