Урбанізація земної поверхні загрожує біорізноманіттю та впливає на продуктивність екосистем через втрату середовища проживання, біомаси та накопичення вуглецю. Однак, незважаючи на прогнози, збільшення кількості міського населення світу до 5 млрд осіб у 2030 року, досить мало відомо про майбутнє розташування, розміри й темпи міської розбудови, а також моделі взаємодії міського і позаміського простору. Припускають, що за умови збереження сучасної тенденції щодо щільності населення до 2030 року урбанізовані території зростуть на 1,2 млн км², що приблизно втричі перевищує показник 2000 року. Зазначене призведе до суттєвої деформації територій проживання в основних точках біорізноманіття. Найвищі темпи зростання міст прогнозують у регіонах, які у 2000-х роках не належали до урбанізованих: Східна Афромонтана (Eastern Afromontane), Гвінейські ліси Східної Африки (Guinean Forestsof West Africa), Західні Гати (Western Ghats) та Шрі-Ланка (Sri Lanka). В межах пантропіків втрата рослинної біомаси з територій, де висока ймовірність міської експансії, оцінюється на рівні 5% викидів від вирубки тропічних лісів та зміни землекористування. Незважаючи на те, що урбанізація часто розглядається як місцева, точкова проблема, її сукупний прогнозований вплив передбачає значні зміни у стратегії та політиці, щоб визначити шляхи реалізації завдань сталого розвитку задля мінімізації глобальних втрат біорізноманіття.

Широкий діапазон прогнозів міської розбудови вказує на невизначеність й основних чинників, серед яких не лише зростання кількості мешканців. Крім того, для багатьох країн, що розвиваються, та з перехідною економікою населення й економічне піднесення можуть інтерпретувати лише невелику частину міської експансії. Наприклад, ВВП є потужним фактором розширення міських земель у Китаї, але помірно впливає на такі процеси в Індії та Африці, де збільшення кількості міських жителів є провідним фактором.

Детально можливі сценарії розвитку ситуації розглядаються в межах глобальних прогнозів урбоекспансії на період до 2030 року (див. посилання). І хоча загальна оцінка непрямого впливу міської економіки на навколишнє природне середовище фактично неможлива через складність моніторингу, міжнародні дослідники погоджуються, що його визначають два чинники: просторова карта містобудування (компактність, розміщення та щільність житлових приміщень, ефективність використання землі, енергії, викиди двоокису вуглецю) та моделі міського споживання ресурсів, котрі часто відрізняються від сільських аналогів.

Ще на початку 2000-х рр. комплексними дослідженнями (United Nations (2012) World Urbanization Prospects; Seto K.C., Fragkias M., Güneralp B., Reilly M.K. (2011) Ameta-analysis of global urbanland expansion) було встановлено, що всеохоплюючий вплив на навколишнє природне середовище відчутний не лише у межах міст, а значною мірою і на суміжних територіях. У період до 2030 р. процеси урбоекспансії будуть значно інтенсивнішими, ніж упродовж історії людства загалом, проте наявні управлінські ресурси та результативність їх застосування свідчать про суттєво обмежену можливість впливати на формування майбутньої урбанізації. Більшість дослідників поділяє думку, що така урбоекспансія повинна уникнути «замикання» інфраструктури, бути пристосованою до непередбачуваного попиту та мати низькі енергетичні потреби.

Підготовлено відділом природно-техногенної та екологічної безпеки