Зростаюча біологічна вразливість лісових екосистем України, спричинена, зокрема, бойовими діями та масштабними руйнуваннями, доводить необхідність застосування нових інструментів, що регулюють використання ресурсів природи та збереження біорізноманіття. З огляду на успішний закордонний досвід, варто розглянути доцільність впровадження платежів за екосистемні послуги лісів. Одним із прикладів є програма збереження лісових екосистем Фінляндії ETNV (Experiment of Trading in Natural Values), реалізована протягом 2003-2004 рр. на основі укладання добровільних угод з лісо власниками. Механізм реалізації програми полягав у створенні ринку платежів за збереження лісових ресурсів задля максимізації економічної ефективності видатків з національного бюджету.

Для справи збереження приватних лісів вирішальну роль відіграє екологічна свідомість їхніх власників. На основі об’єктивних даних щодо стану лісових ділянок та екологічних преференцій їх власників,регулятор може створити мережу заповідних територій, утримання яких потребуватиме мінімальних видатків. Проблемним питанням тут може бути брак інформації про реальні наміри щодо подальшого використання лісових ресурсів їх власниками. Крім того, останні навряд чи матимуть мотив ставити регулятора до відома щодо своїх екологічних уподобань і настанов. Так, у випадку можливості отримання компенсації за відмову від лісозаготівлі навіть екологічно свідомий лісовласник може надати перевагу економічно раціональній поведінці та засвідчити неправдиві наміри. Це дасть лісовласнику змогу отримати кошти за збереження лісу навіть у випадку, якщо він чи вона від початку були готові зберігати насадження без жодної додаткової оплати.

Екологічну політику регулятора ускладнює також незрозумілість реальних намірів лісовласників щодо використання лісових ресурсів. Наприклад, один власник може намагатися максимізувати прибуток, заготовляючи усю можливу деревину, в той час як інший надаватиме перевагу збереженню ресурсів для майбутніх поколінь. Тоді перший тип власників потребуватиме максимальної компенсації за відмову від рубок, у той час як другий удовольнився би мінімальними виплатами. Тому регулятору, не обізнаному з реальними намірами лісовласників, може бути складно розробити оптимальну схему платежів.

Проблему браку достовірної інформації щодо економічних намірів та екологічних уподобань лісовласників розробники програми ETNV вирішили за допомогою ринкових інструментів. По суті, між власниками лісових ділянок, які пропонувалися для участі в програмі, точилася конкурентна боротьба за укладання угод про виплату компенсацій за відмову від рубок та проведення лісовпорядних робіт. Претензія лісовласника на надмірно велику компенсацію могла призвести до відмови регулятора від укладання угоди. Натомість екологічно свідомі власники або ті, хто не мав намірів здійснювати лісозаготовлю, претендували на значно менший розмір компенсацій. В результаті саме з ними й укладалися угоди.

Для участі в програмі лісо власник подавав до регулятора (регіонального Лісового центру) заявку, що містила опис запропонованої для участі ділянки та стартову ціну (розмір компенсації, на яку претендував учасник за проведення запропонованих ним заходів – наприклад, догляд за лісонасадженнями, відмову від заготівлі деревини тощо). Регулятор, розглядаючи заявку,оцінював, якою мірою запропоновані заходи даватимуть змогу досягнути задекларованих програмою екологічних цілей, оглядав ділянку, розраховував розмір можливої компенсації з урахуванням породного складу дерев, їх стану, наявності рідкісних видів рослин, забезпеченістю водними ресурсами, розміру ділянки, її наближеності до природоохоронної території, цінності ландшафту тощо. Компенсація враховувала економічні збитки, завдані власникові внаслідок відмови від рубок (1% загальної вартості лісу), а також вартість обов’язкових заходів з лісовпорядкування.

Перевагою такої організації платежів є визначення їх розміру в результаті переговорів регулятора з лісовласниками з урахуванням низки факторів. Завдяки цьому регулятор мав можливість сплачувати учасникам диференційовані платежі, що мало би значно оптимізувати бюджетні видатки. Водночас існував ризик, що за цих умов програма могла не досягти задекларованих цілей збереження довкілля – зокрема тому, що ринкова боротьба примушувала учасників невиправдано занижувати розміри виплат.

Протягом 2003-2004 рр. для участі в експерименті свої ділянки в регіоні Сатакунта, Фінляндія запропонували загалом 104власники лісів (679,1 га). У 2003 р. було укладено угоди з 30лісовласниками(253,5 га), у 2004 р. – з 35 (243,0 га). Ще 29 лісовласників (182,6 га) заявки подавали, але угод з ними укладено не було. Термін дії угоди складав 10 років; компенсації виплачувалися на початку року та в повному обсязі, а учасники були звільнені від сплати податків за отримані кошти. По закінченню дії угоди учасники мали право розпоряджатися належними їм ресурсами на власний розсуд, хоча регулятор від початку процесу організації програми допускав, що у випадку її неефективності у подальшому можуть бути запроваджені заходи обов’язкового захисту лісів. Оцінка ефективності програми включала аналіз залежності участі в програмі від еколого-економічної цінності лісових насаджень (бали), їх площі (га), віку (роки), заявленого розміру компенсації (євро/га), ринкової вартості ресурсів лісу (лісових земель та деревостанів, євро).

Згідно з результатами аналізу, середні значення ринкової вартості та віку лісових насаджень є однаковими як для учасників програми, так і для тих, з ким угоди укладено не було. Проте для цих двох груп лісовласників були виявлені відмінності щодо площі насаджень: зістатистичною значущістю (р) 0,082 середня площа насаджень для першої групи є меншою, ніж для другої (4,1 та 6,3 га відповідно). Це означає, що до програми залучалися насамперед менші площі насаджень, що може свідчити про бюджетні обмеження регулятора та його прагнення укладати більшу кількість угод за менші виплати. Також варіюється екологічна цінність насаджень(p=0,052) – ділянки, щодо яких було укладено угоди, є більш цінними, ніж ті, що не взяли участь у програмі (в середньому 121 та 81 бали відповідно). Це свідчить про логічність поведінки регулятора, який укладав угоди з власниками найбільш екологічно цінних насаджень.

Середні розміри компенсацій, які лісовласники зазначали у заявках як бажані, становили в середньому у 2003 р. 231 євро/га, у 2004 р. – 271 євро/га та не відрізнялися залежно від того, чи були з рештою укладені з лісовласниками угоди, чи ні. Протефактичні платежі у 2003 р. та у 2004 р. виявилися різними (200 та 172 євро/га відповідно) попри однакову екологічну цінність насаджень, що брали участь у програмі. Одне з можливих пояснень полягає в тому, що в 2003 р. Лісовий центр зосередив увагу на започаткуванні експерименту, намагаючись якомога швидше продемонструвати громадськості першу серію угод. Поспіх міг призвести до менш ефективної конкуренції між лісовласниками та «занадто великих» платежів протягом першого року програми, коли досвіду участі в ній ще не було. На другий рік громадська увага до проекту могла зменшитися, а здатність влади керувати експериментом – поліпшитися. Це призвело до більш ефективної конкуренціїміж лісовласниками та допомогло виявити тих із них, яким більшою мірою притаманні екологічні цінності та мотивації, що призвело в результаті до зменшення виплат. Ще одне пояснення полягає у швидкому досягненні регулятором задекларованих на початку проекту екологічних цілей. Так, якщо організатору вдалося досягнути визначених цілей ще у2003 р.,то у наступному 2004 р. виплати могли зменшитися тому, що зменшилися граничні вигоди регулятора від реалізації програми.

Досвід впровадження пілотного проекту щодо збереження лісів у Фінляндії доводить екологічну й економічну ефективність інструменту укладання добровільних угод щодо платежів лісовласникам за відмову від лісозаготівлі. Завдяки цьому інструменту регулятор зміг зменшити видатки у порівнянні з традиційними програмами збереження довкілля, де розмір компенсацій залежить від ринкової вартості лісових земель та насаджень. Ринкову природу інструменту відображає не лише ефективна конкуренція між учасниками, але й використання для регулювання цінової пропозиції фактору екологічних преференцій учасників та залежність від масштабу поширення інформації щодо проекту серед потенційних заявників. 

Завідувач відділу екосистемного оцінювання

природно-ресурсного потенціалу д.е.н., с.н.с. Ільїна М.В.

Старший науковий співробітник відділу к.е.н., с.н.с. Сухіна О.М.