Необхідність зміни формату організаційного забезпечення управління господарськими системами обумовлено рядом причин: а) критичністю сучасних трансформацій простору функціонування національної соціально-економічної системи, що вказують на нагальну потребу у переформатуванні комунікацій; б) евроінтеграційними процесами, що вимагають звертати увагу на орієнтацію внутрішньої організації господарювання у ключі методологічних положень, пов’язаних із врахуванням принципів постмодерну; в) інтересами стейкхолдерів господарських систем, які акцентують увагу на такому форматі організаційного забезпечення, для котрого на перший план виходять проєктно-процесний та платформний підходи до визначення напрямів реалізації діяльності у просторових утвореннях. Тож, сучасне розуміння ефективного управління господарською діяльністю передбачає генерування ознак організаційного формату, який охоплює питання встановлення просторових типів упорядкування системи господарювання на засадах розвитку платформи комунікативних взаємодій суб’єктів.

На сьогодні обґрунтовано сукупність детермінант управління природно-господарським простором, які базуються на трьох вихідних принципових позиціях щодо формату організаційного забезпечення. По-перше, це типізація систем сталого господарювання, яка орієнтована на оновлення логіки відбору точок впливу на досягнення рівноваги функціонування господарського простору. По-друге, це використання інструментарію робастного управліннядля забезпечення стабільності та стійкості функціонування господарських систем. По-третє, це розвиток бізнес-процесів, за якими забезпечується сталість господарювання у розрізі різних груп просторово-господарських утворень при реалізації конкретних програм, проектів чи форсайтів сталого розвитку.

Типізація систем сталого господарювання орієнтована на виявлення найбільш усталених, і таких, що повторюються, позицій та засобів забезпечення, тому, необхідним є виділення емерджентних якісних характеристик, які у соцієтально-господарських угрупуваннях можуть виявлятися на різних рівнях у образі цілого, а не окремих її частин. Для формалізації базових типів систем сталого господарюванняслід: а) ідентифікувати атрибути структур, що служать спеціальними індикаторами стану об'єкта управління; б) закодуватиструктурні компоненти у вигляді індикаторів, форма яких необхідна для достатнього рівня концентрації інформації про їх стан та динаміку. Процедуру формалізації базових типів систем сталого господарювання пропонується виконувати у послідовності реалізації п’яти етапів:

1) концептуальний опис основних елементів певного базового типу системи сталого господарювання;

2) визначення функціональних складових елементів системи за блоковим принципом (три автономні блоки концептуально-аналітичної моделі системи сталого господарювання);

3) формування першого автономного блоку з визначенням ресурсів, резервів і можливостей типової системи та найвагоміших факторів зовнішнього й внутрішнього впливу;

4) формування другого автономного блоку системи в якості моделі процесу функціонування певного типу системи за наслідками вибору стейкхолдерами своєї поведінки у внутрішньому та зовнішньому середовищі;

5) формування третього автономного блоку системи, як сукупності конкретного рівня складності механізмів, що убезпечують результативність реалізації дії кожного з базових типів систем.

До переваг алгоритму формалізації систем сталого господарювання відносяться: а) об’єктивізація шляхів переходу від змістовного опису типів систем до їх математичної моделі; б) адекватна оцінка характеристик взаємозв’язків між елементами певної системи сталого господарювання; в) визначення меж між системою та зовнішнім середовищем її функціонування з метою спрощення її опису у вигляді формального алгоритму; г) обґрунтування імовірних змін у зовнішньому та внутрішньому середовищі її функціонуваннясистеми; д) отримання адекватної моделі типової системи, яка з достатнім ступенем наближення відображатиме реальний процес її функціонування.

Врахування й використання принципів та механізмів робастного управління дозволяє здійснити відбір найвагоміших факторів впливу на досягнення рівноваги функціонування господарської системи. За таким типом управлінням стабільність системи господарювання встановлюється в рамках обґрунтованих «норм» організаційно-економічних змін ключових гомеостатичних показників, припустимих із позицій досягнення цільових орієнтирів. Головним завданням такого управління («сильного управління» з запасом стійкості)є створення дієвого регулятора, який зберігає вихідні змінні системи в контурах робастної межі, з гарантуванням бажаних значень показників при всіх типах невизначеності ситуації. А для форсайт-проєктів механізми робастного управління впроваджуються через застосування принципів наведеного врядування з урахуванням інтересів ключових стейкхолдерів.

Активізація бізнес-процесів має проводитись при широкому впровадженні не жорстких, а м'яких форм полісуб’єктного управління («кооперативної групової поведінки») та у створенні умов співпраці стейкхолдерів для сталого господарювання. У полісуб’єктних системах, які здатні до самозабезпечення, самоуправління і саморозвитку, не жорсткі форми впливу характеризуються такими рисами як: підтримка, взаємодія, проектування, прийняття рішень консенсусом та ін. Загалом, вони описуються концептом належного врядування. Ключовим аспектом такого підходу – є активізація бізнес-процесів «знизу». При цьому, в межах платформної моделі рамкової організації бізнес-процесів доцільно використовувати методи крос-функціонального вирішення проблем та проєктну форму їх організації, включаючи опис і керування процесами.

Заурахування положень постнекласичного підходу до організаційного забезпечення управління гомеостазом господарських систем – змінюється і сам формат полісуб’єктного управління господарських систем. У рамках оновлених поглядів, маємо використовувати нові управлінські механізми, які формуються на основі детального вивчення характеру ефективної колективної взаємодії ключових стейкхолдерів господарського процесу, включаючи владу, бізнес та населення. Зокрема, це такірегулятори та важелі дії як осучаснені інституціональні інститути, пов’язані із публічно-приватним партнерством; механізми сталого фінансування; специфічні моделі управління поведінкою множини суб’єктів господарювання на платформної основі упорядкування взаємодії зацікавлених сторін (стейкхолдерів-господарів); тощо.

Відділ методології сталого розвитку

В. В. Микитенко, д.е.н., проф.,

 Заслужений діяч науки і техніки України.