Очевидно, що процес гармонізації інтересів суб’єктів господарювання має бути відповідним чином упорядкований. В основі будь-якої ситуації щодо упорядкування інтересів суб’єктів господарювання знаходиться питання визначення змісту співвідношення «приватних» і «публічних» інтересів, що формуються, реалізуються та захищаються у відповідному правовому полі. У найзагальнішому вигляді під “приватними” маються на увазі інтереси, властиві конкретним особам. Їх розуміння сприяє розкриттю змісту особливого, індивідуального, тобто того унікального, що є властивим будь-якому індивіду, і що відрізняє його від інших.

В той же час, на протиставлення приватному,  загальним, публічним є те, що пов'язує окремого індивіда з певною соціальною групою, або суспільством у цілому. У цьому сенсі колективне означає поєднання, об'єднання, в той час як приватне – відокремлення. Слід підкреслити, що гармонізація співвідношень приватного та публічного міститься, значною мірою, у сфері правових відносин таким чином, що правове поле формує простір комунікацій між «індивідуальним» та «публічним», за допомогою котрих можна досягнути такого стану господарської системи, який влаштовує одночасно і публічний сектор й індивідів. З цих позицій баланс інтересів – це забезпечений певним чином на рівні загальноприйнятих норм і правил особливий режим життєдіяльності спільноти та особистості у господарської системі. Він орієнтується на врахування співвідношень між собою найбільш значущих інтересів суб'єктів господарювання через взаємний діалог, спрямований на створення належних умов щодо їх реалізації та захист через створення дієвих нормативних гарантій. У цьому процесі важливу роль відіграють як правові норми, так і відповідні формати відносин між суб’єктами господарювання, владою  та населенням, застосовувані для забезпечення балансу інтересів.

У контексті сказаного, найбільш дієвим інструментом забезпечення балансу інтересів у господарській системі є публічно-приватне партнерство, яке виступає чинником гармонізації відносин влади, бізнесу, громадських організацій та інших учасників господарського процесу. Зазначимо, спираючись на європейський досвід, що процес пошуку балансу інтересів, у багатьох випадках, проходить достатньо швидко і результативно. Також, за бажанням, цей процес може бути налагоджено і у рамках існуючого українського правового поля, проте виклики, пов’язані з децентралізацією та відповідним розширенням прав громад у використанні територіальних ресурсів вимагають його суттєвого удосконалення, як мінімум, в частині оновлення і розширення  законодавства про державно-приватні відносини та більш чіткого закріплення прав муніципальних утворень щодо ресурсокористування на їх території.

     З системних позицій, використовуючи дослідження у сфері теорії менеджменту, маємо можливість визначити два ключових питання щодо управління процесом гармонізації інтересів суб’єктів господарювання. Це питання побудови інтегративного управлінського фракталу, котрий виконував би функцію міжрівневого та міжоб’єктного об’єднання в системі «центральна влада – регіон – муніципалітет» та забезпечував би цілісність функціонування простору сталого господарювання. І друге питання пов’язане із визначенням характеру співвідношення між собою структурних елементів системи управління інтересами суб’єктів господарювання різного рівня та з різних позицій з метою отримання синергетичного ефекту від взаємодії центральної, регіональної та місцевої влади.

Щодо першого питання, то доцільним є використання найбільш популярних інструментів ідентифікації зацікавлених стейкхолдерів, включаючи розробку карти зацікавлених сторін, таблиці інтересів, матриці пріоритетів, а також застосування збалансованої системи характеристик (ЗСХ). При цьому дуже важливим є уявлення про модель внутрішньої взаємодії інтересів зацікавлених сторін. Загальна схема такої моделі, за відповідним функціоналом, представлена нижче на рис. 1.

Коментуючи дану модель, звертаємо увагу на те, що за нею можна провести інтерпретацію будь яких співвідношень інтересів стейкхолдерів у будь якому просторі господарської діяльності. Важливим залишається лише те, що у кожному випадку необхідно сформувати стратагему сталого господарювання. Вона являє собою ключовий, концептуальний прийом, або набір таких прийомів, застосовуваний для гармонізації інтересів та реалізації стратегії сталого господарювання  просторового утворення та реалізується у полі факторів зростання цінностей простору господарської діяльності, ефективного використання наявного потенціалу, забезпечення фінансової підтримки, та головне, за умови максимально можливого задоволення індивідуальних та публічних бажань. Очевидно, що для кожного просторового утворення, включаючи територіальні громади, регіон, країну, така стратагема буде мати, з огляду на територіальну специфіку, свій оригінальний вигляд. В одних випадках вона буде базуватися на державному втручанні з прямою підтримкою низових ініціатив, в інших – на переважному застосуванні закордонного капіталу, або ж  орієнтуватись на залучення до господарського обігу переважно місцевих ресурсів.

Щодо другого питання, то тут акцент робиться на упорядкуванні “стикових” зон взаємодії різнопланових просторових утворень господарської діяльності. Умовно це представлено на схемі (рис. 2).

Відповідно до представленою схеми, головні інтереси сталого господарювання, тобто екологічні, економічні, соціальні та інші мають свою інтерпретацію, як за масштабом господарської діяльності, так й за функціональною ознакою. Слід мати на увазі, що чим більше масштаб простору господарської діяльності, тим у меншій мірі прослідковується значущість індивідуальних інтересів й зростає вага публічних та навпаки. Тобто спостерігається конфлікт масштабної взаємодії суб’єктів господарської діяльності. Його вирішення лежить у площині формування так званих компенсаційних, або буферних зон, які мають як реальну предметну, так й віртуальну форми реалізації. Умовно, диференціація інтересів суб’єктів господарської діяльності, у масштабному контексті, означена на рисунку 2. Відповідно до поданої схеми, різнорідні інтереси стикаються на великих та малих за розміром просторових предметно-об’єктних утвореннях, що показано колами різного діаметру на градієнтному полі. Характер диференціації їх прояву позначено зв’язками різного виду штрихування. І якщо для окремих об’єктів питання упорядкування інтересів стейкхолдерів більш-менш з методологічних позицій є зрозумілими, то для середовища, котре на рисунку 2 визначено градієнтним забарвленням, вони залишаються здебільш відкритими. Але на сьогодні можна стверджувати, що вирішення даної проблеми лежить у площині застосування таких інструментів, як публічний партисипативний діалог населення, бізнесу і влади, форсайт-проєктування територіального розвитку, публічно-приватне партнерство, належне врядування тощо. Взагалі, це середовище пов’язано із інституціональною матрицею, і більш широко, з соцієтальною матрицею, яка враховує, окрім соціально-економічних й еколого-економічних, також й економіко-політичні пріоритети й охоплює суспільство в цілому.

Саме ця матриця задає у кожному конкретному випадку режим функціонування буферних, або компенсаційних зон, котрі за допомогою правильно організованого правового поля умов господарської діяльності регулюють через потоки інтересів характер гармонійної взаємодії різних суб’єктів і типів господарської діяльності, у тому числі за просторовим масштабом. Прикладами таких компенсаційних зон є «місця стику» публічних і приватних інтересів, у яких проблемні питання, зокрема, вирішуються шляхом:

•        налагодження та реалізації публічно-приватного партнерства;

•        застосування державної підтримки бажаних ініціатив населення і бізнесу для сталого розвитку, наприклад, економного енергоспоживання та розвитку зеленої енергетики;

•        формування громадських бюджетів та реалізації за їх допомогою найбільш суспільно значущих й одночасно індивідуально привабливих інвестиційних проєктів, або ж виділенням за географічною ознакою зон із селективними, тобто більш сприятливими для реалізації індивідуальних інтересів бізнес-сектору умовами господарювання тощо.

У цілому ж, основні моделі забезпечення балансу інтересів та їх гармонізації в господарській системі базуються на принципах відомої концепції належного врядування, включаючи партисипативність, діалог, прозорість і консенсус у прийнятті управлінських рішень, виключення корупційної складової, дотримання законності, соціальної справедливості і взаємної відповідальності сторін тощо.

Відділ методології сталого розвитку

Бистряков І.К., д.е.н., проф.,

Клиновий Д.В., к.е.н., с.н.с., доц.