Розробка системи домінант екологобезпечного природокористування  покликана сформувати чітку картину результативних орієнтирів для управління еколого-економічними системами (ЕЕС) всіх територіальних рівнів за визначеним сценарієм розвитку, і важливими домінантами такої системи є, без сумніву, ті, що стосуються техногенної безпеки. Соціо-еколого-економічна система, з одного боку, передбачає раціональне природокористування на основі ресурсозберігаючих технологій та безвідходного виробництва, що обумовлює техніко-економічні відносини; з другого – оновлення відносин між людьми, що складаються з приводу визначення прав власності на фактори виробництва і з третього – відповідальне ставлення до природи, охорону довкілля, високий рівень свідомості та духовного розвитку, здоров’я й позитивні демографічні процеси. Можна також додати, що важливою умовою функціонування соціо-екого-економічних систем всіх територіальних рівнів є  необхідність формування ефективної системи управління техногенною безпекою як важливої підсистеми управління національною безпекою в цілому. Сучасні науково-методологічні підходи та досвід розвинених країн свідчать, що ефективна модель безпеки має базуватися на управлінні ризиками.

Стратегічні техногенні ризики в Україні зумовлені, насамперед, архаїчністю технологічного укладу; відсутністю розвинених систем управління безпекою потенційно небезпечних об’єктів (ПНО), до яких також відносяться об`єкти підвищеної небезпеки; високим прогресуючим рівнем зносу основних виробничих засобів; незадовільним технічним стан споруд, конструкцій, обладнання та інженерних мереж; великою концентрацією населення, що проживає поблизу потенційно небезпечних об’єктів економіки, що пов’язаної із сучасним станом загальною урбанізаційних процесів.  Останніми десятиріччями з’явився новий фактор небезпеки у суспільстві, який пов’язаний із розвитком інформатизації, комп’ютеризації та високих технологій. Ці технології призводять до принципово нових загроз і сприяють утворенню нових зон техногенного ураження територій.

Відсутність можливості виділення у найближчій перспективі необхідних фінансових ресурсів на інноваційно-інвестиційний розвиток небезпечних промислових об’єктів шляхом визначила головним науково-технічним підходом у вирішенні цієї проблеми — прогнозування залишкового ресурсу, встановлення прийнятного рівня ризику і продовження проектного терміну експлуатації. Фактично, як відзначається в наукових дослідженнях, це є започаткуванням в Україні управління техногенним ризиком функціонування всього господарського комплексу держави. 

Переважну більшість сучасних технологічних комплексів відноситься до категорії складних технічних систем, компонентами яких є вимірювальні і керуючі пристрої, обчислювальна техніка, програмне забезпечення, технологічне устаткування, споруди, люди-оператори та ін. Функціонування таких систем є багатоаспектним. Звідси головною особливістю забезпечення їх технологічної безпеки є багатоцільовий характер організаційних, управлінських і технічних вимог, що висувають з метою запобігання великим аваріям і катастрофам. 

З урахуванням цього представляється, що проблема техногенної безпеки України за сучасного рівня розвитку техносфери має розглядатися як складова комплексу сучасних системних завдань, що стосуються безпеки функціонування всіх небезпечних промислових об’єктів. Якщо раніше у сфері управління техногенною безпекою акцентувалося на розвитку служб і видів забезпечення «поставарійної стадії» і головним був принцип цивільної оборони «вчасно реагувати і ліквідовувати», то нині відбувається перенесення акценту на забезпечення «превентивної стадії». Постала необхідність науково-методологічного забезпечення реалізації превентивної політики, концептуалізація якої є основою у розбудові національних систем управління техногенною безпекою. Сучасний погляд на способи стабілізації техносфери виділяє такі ключові концептуальні положення: управління техногенним ризиком, системний аналіз і застосування моделі ПНО як складних технічних систем, організація об’єктових систем раннього виявлення надзвичайних ситуацій.

Акцентуючи увагу на необхідності впровадження комплексного природокористування, яке базується на трьохскладовій соціо-еколого-економічній структурі, важливо підкреслити необхідність відповідної регуляторної політики, яка б в обов’язковому порядку включала б регулювання соціального, екологічного та економічного напрямків.

Соціальний напрямок, за допомогою системи законодавчо-правових регуляторів, забезпечує головний принцип – реформування механізму регулювання соціального захисту населення, завдяки забезпеченню науковометодичних розробок та впровадженні програм і проектів сталого розвитку на національному і регіональному рівнях з метою: покращення умов проживання та добробуту; створення сучасної та постійно оновлюючої інформаційно-аналітичної бази за станом довкілля та використанням ресурсів; удосконалення положень, норм та нормативів середовища існування населення. Екологічний напрямок визначає формування раціональної територіальної системи користування природно-ресурсним потенціалом та регулювання комплексного природокористування, впровадження постійно діючого контролю за станом довкілля. Економічний напрямок обумовлює створення правового поля для розвитку суб’єктів господарювання та контролювання їх діяльності і забезпечує умови для розвитку економіки і регулювання раціональним збалансованим природокористуванням окремих видів ресурсів.

Функціональним ядром соціо-еколого економічної систем всіх територіальних рівнів є природна система, якій притаманна територіально-функціональна цілісність. Саме таке врахування конче необхідне для екологобезпечного використання природних ресурсів і потребує просторово-економічного аналізу наявності ресурсів, а на цій основі визначення факторів, що здатні регулювати процеси функціонування конкретного регіону, його розвиток та можливі трансформації.

Відділ екологічної та природно-техногенної безпеки

Горський А.М., к.е.н., старший науковий співробітник